Ще два фото про які я нічого не знаю. Оволодівши цими свідченнями (фотографіями) про дію, яка колись відбулась, марними спробами намагаюсь поміркувати своє положення до них, а їх до мене. Що я можу сказати, не маючи жодного контексту, підпису чи ідентифікатора? Окрім того жалюгідного семіотичного аналізу, який я з великою невпевненістю здійснюю щодо цих зображень. Багато мовчання. Ці два зображення викликають у мене відчуття непереборного захвату, благоговіння через приналежність, чи навіть привласнення. Разом з цим піднесеним, пліч-о-пліч втирається елегійна в'язкість. Смуток, від усвідомлення того, що я взагалі нічого не знаю про минуле свого діда, а отже, і родини. Діда Василя вже немає. Не стало шостого вересня дві тисячі дев’ятнадцятого року. У той день, за декілька годин перед смертю, він обійняв мене на порозі будинку і запитав: “Ти будеш плакати на моїх похоронах?”.
Тиша.
Я посміявся уникаючи зорового контакту. Не надав жодного значення. Здавалось, що в дідовому питанні взагалі немає сенсу. Я поїхав до батьків у Мукачево.
Можна прослідкувати сімейне мовчання, яке присутнє у моїй закарпатській родині. І на жаль в цьому я не виступаю в ролі спостерігача. А радше продовжую виношувати родинні традиції. Бути в цій традиції мовчання. Сьогодні можна тільки розмірковувати про те, що все-таки дідо Вася відчував тоді смерть. Відчував, що я більше не побачу його. А він мене. Зрештою, дідо не говорив нічого такого, що могло б підштовхнути когось із сім'ї на подібні думки. Так само, як і ці фото. Залишені без підписів, ідентифікаторів, за які я міг би міцніше зчепитись. Дізнатися бодай щось про свого діда, його брата та інших членів сім'ї. Я відчуваю, що мені складно мислити себе та відчувати в контексті сім'ї, про яку я насправді мало що знаю. Про яку мені мало що розповідали. Бо ж ніби достатньо просто Бути. Завжди Бути. Хоча в дистанції. Хмари рухаються. Дія відбувається. Навіть повторюється з декілька разів, а можливо, їх було і більше, ніж ті дві спроби. Проте людина з камерою в руках вирішила, що цього достатньо. Але мені недостатньо ще двох фотографій, про які я нічого не знаю.
Шукаючи тінь на фотографії, можна припустити, що це вже друга половина дня. Скоро закінчиться той день, коли мить була схоплена. А згодом зафіксована на клаптику радянського фотопаперу дев’ять на тринадцять сантиметрів. Дві світлини. Зроблені в один день, але з невеликою різницею. Можливо десять хвилин. На це впевненою тишею вказують хмари які рухаються в котрусь із сторін. Якби попід цими хмарами, виднівся епічний промінь сонця над темнішим тлом. Десь на берег до оголених ніг підбивали активні хвилі річки, розприскуючи вологу позаду тіл. А над оголеними спинами, які розвернуті до глядача, літали чорні птахи у формі галки. І в правому кутику був підпис Каспара Давида Фрідріха – було би значно легше.
Шукаючи тінь на фотографії, можна припустити, що це вже друга половина дня. Скоро закінчиться той день, коли мить була схоплена. А згодом зафіксована на клаптику радянського фотопаперу дев’ять на тринадцять сантиметрів. Дві світлини. Зроблені в один день, але з невеликою різницею. Можливо десять хвилин. На це впевненою тишею вказують хмари які рухаються в котрусь із сторін. Якби попід цими хмарами, виднівся епічний промінь сонця над темнішим тлом. Десь на берег до оголених ніг підбивали активні хвилі річки, розприскуючи вологу позаду тіл. А над оголеними спинами, які розвернуті до глядача, літали чорні птахи у формі галки. І в правому кутику був підпис Каспара Давида Фрідріха – було би значно легше.
Фотографії можна розглядати з оптики повторюваної дії. Рухи немов би виникають від любові один до одного. Так я бачив. Доки не розгледів різних людей, які зображені догори ногами. Для цього мені знадобилось більше тисячі виписаних слів і декілька годин повільного споглядання цих зображень розміром з долоню. Але дія залишається повторюваною. І все-таки, якщо це повторювана дія, то за яким раундом ми спостерігаємо?
Після схоплення двох різних спин, різних ніг. Тепер я підходжу з іншої сторони. Повторюваність конфлікту. Можливо, вони вступають у взаємодію через симпатію до однієї панянки. Яка сидить за межами зробленої світлини. Вона спостерігає за тією особою, яка стане переможцем у битві за її серце. Можливо, дід Василь переміг два раунди поспіль. Отримав руку дами, про що свідчить наявність тільки двох фотографій.
Романтизм.
Можливо, так виглядає чоловіче тренування та відпрацювання бойової техніки. Поза кадром стоїть рота інших чоловіків, які спостерігають за тренуванням. Скоріш за все, тримаючи поміж зубів міцну самокрутку. Очікують на свою чергу і під керівництвом комбата. Готуються бути наступними. А найміцнішому солдату дадуть змогу написати та відправити листа до своєї родини. Можливо, разом з листом були відправлені ці дві світлини. Зрештою, в намаганнях скоротити відстань до світлин, моя розбурхана фантазія тільки збільшує цю дистанцію. А якщо такі самі фотографії є і в інших родин?
Радянська армія.
Я також нічого не знаю про місце, де це відбувалось. Можливо, десь у районі Закарпаття. Коли почалась розбудова лінії електропередач, і мій дід якось із цим пов'язаний. А можливо, це фото зроблене десь на росії. Під час їхньої військової служби. Вони поїхали на службу вдвох. Відслужили вдвох. Змагались вдвох. Зрештою, повернулись на свою землю вдвох. І кожен із них побудував свій дім та створив сім'ю.
Бачу рух неба. Це чи не єдине, про що я можу з точністю сказати: ті хмари над моїм дідом та його братом рухались на схід. Хоча, можливо, і на захід... Вони точно рухались. Також я точно бачу шістнадцять опор повітряної лінії електропередач. Оголена спина. Бачу людей позаду (їх, здається, шестеро на першій та п'ятеро на другій фотографіях). Бачу річку. Бачу міст. Оголені ноги на першій та обуті на другому фото. Відображення двох людей у річці. Білого кольору майка. Погляд діда опущений до низу. Він стоїть у впевненій переможній стійці та перекидає свого близького опонента. А згодом і другого. Погляд яких, здається, зовсім відрізняється. Насправді ми не бачимо їхніх очей. Але можемо багато про це міркувати просто дивлячись на їхні оголені спини. Безособові оголені спини.
Хто є автором цих фото? Чому не залишив зовсім ніяких свідчень про час, місце, та зображуваних на світлині? Якби він знав, що я сьогодні думатиму про ці фото, чи залишив би якісь слова? Хоча б для того, аби скоротити дистанцію між мною та дідом. З одного боку, відсутність тексту значною мірою розширює, а надто перезбуджує мою інтерпретацію та фантазію. Коли я дивлюсь на ці дві світлини. Як багато фотографій в наших сімейних архівах, про які ми нічого не знаємо. Чому ми продовжуємо тримати їх у себе поміж тих фото, які є точно важливими для нас? Яка їхня суть та сила в контексті тих інших фото, які ми можемо розкласти на молекули. Розпитати свідків фіксації того єдиного 1/125 секунди моменту, який стався в апараті фотографа? Чому його увага в той момент була прикута саме до мого діда, чи це була запланована ідея – створити такий візуальний образ, який зрештою ніяк не покидає моїх фантазій? Відсутність облич. Спиною до глядача. Пейзаж позаду. Масивні хмари. У мене ніби є можливість Бути в тому моменті. Стати на місце чоловіків з оголеною спиною. Відчуття, що навіть тоді буде глуха тиша, мене не покидає.
А з іншого боку, скоріш за все, цього набору літер та слів, саме в такому порядку, не існувало б. Якби я знав про ці фотографії бодай щось.
Тож чи можу я завдячувати мовчанню своєї родини?
Фотографії до мене мовчать так само як мати, батько, діди з бабами. Завдяки їхньому мовчанню я зміг помічати те, що інші не помітять, зчитувати найдрібніші м'язові рухи на обличчі, зчитувати емоцію яка криється в русі, чути багато слів у повній тиші. Навіть якщо для цього знадобиться більше часу. Я добре пам'ятаю наскільки тиша в маминій квартирі була промовистою коли тато пішов. І довга тиша перед першими її словами до нас. Ще до моменту вимовленого нею першого слова, я вже знав які слова будуть промовлені. Дідова тиша у відповідь на мою відвернуту посмішку. Моя тиша у відповідь на дідове питання. Тиша в будинку коли його не стало. І зараз мімікрую. Я мовчу, як відповідь на мовчання, і чим довше тягнеться глуха нота, тим сильніше хочеться подовжувати це, аби не порушити тишу. Промовляю тишею до них. Правда не знаю, вони розуміють мене через дистанцію тиші, чи ні.
– як ти?
після довгої тиші, зітхання, – нормально.
після довгої тиші, зітхання, – нормально.
тиша.