У світловій інсталяції «Документ» Гливляс звертається до теми архіву й пам’яті. Вихідною точкою для роботи є офіційна статистика - близько 38 тисяч зниклих безвісти громадян України від початку 2022 року до моменту створення роботи у 2024 році. Документація фіксує зовнішність, імена та місце зникнення; частина людей має фотопортрет, частина ні. Інсталяція ставить питання про повноту і надійність архівів: часто можна покладатися лише на ті фрагменти, що освітлені, а все, що залишається у тіні, з часом може бути забуте, як ніби ніколи не існувало.
У «Документі» художник працює з темою фрагментарності та обмеженості архівної пам’яті, досліджуючи межу між тим, що є відомим, і тим, що залишилося у темряві історії. Проєкт підкреслює складність фіксації сучасних подій і неможливість повністю охопити реальність через архіви, але водночас і важливість архівування та документації втрат, які відбуваються через війну, та важливість їхнього збереження в колективній пам’яті.
текст: Петро Чекаль
Костянтин Гливляс — «Документ» (2024) Світлова інсталяція Костянтина Гливляса «Документ» перед нами постає з напруги між видимим і невидимим, пам’яттю й забуттям. Її відправна точка — не статистика 38 тисяч зниклих безвісти з 2022 року, а питання: що означає бути зафіксованим у пам’яті? Що таке документ — свідчення чи лише промінь світла, який вириває фрагмент із темряви історії?
Інсталяція складається з підвішених дзеркальних відбитків документальних світлин, локально освітлених променями світла. Мінімалістичний ритуал бачення: світло не показує зображення, а робить видимим сам акт висвітлення. Кожен промінь утворює окреме поле пам’яті, у якому образ людини ледь виникає. Архів, який мав би гарантувати сталість, у Гливляса стає крихким, фрагментарним, смертним.
Світло тут - не технічний інструмент, а філософський медіум. У кантівській традиції воно означає пізнання, але в «Документі» це світло емпатичне: воно не відкриває істину, а позначає місце, де вона могла б бути. Тут - світло свідчить ; воно показує межу знання, де архів розпадається на розриви між пам’яттю й забуттям.
Але ж ми бачимо, що робота Гливляса стосується не лише архіву, а самої онтології історії. Адже історія — це завжди спрямування променя, вибір, акт висвітлення. Все, що не потрапляє у світло, зникає. Художник перевертає цей принцип, звертаючись до тих, хто лишився поза полем видимості. Його документ не додає фактів, а створює можливість бачення відсутніх. Це не відновлення пам’яті, а визнання її неповноти – так само, як і світло в цьому проєкті, каже більше про ті ділянки, де його нема.
Світло створює парадокс пам’яті: що воно сильніше — то глибша тінь. Архів як механізм порядку завжди породжує темні зони. Гливляс перетворює цю напругу на оптичний досвід, у якому світло не знищує темряву, а підкреслює її буття.
У цьому ми бачимо етику пам’яті, яка проглядається й перегукується з іншими проєктами на цій виставці. Цей жест присутній у Віри Пакош та Єви Фоміцькі. Пакош у проєкті «Життя в папці» говорить про можливість того, що кожен може стати новим носієм чужої історії, і про відповідальність того, хто наважується її відкрити. У Фоміцькі цей жест продовжується в іншій площині — вона працює з тим самим інструментарієм висвітлення, із прозорістю та межами документа, перетворюючи світло на медіум осмислення смерті. Для неї прозорість і світло не технічні якості, а способи торкнутися невидимого, зокрема тієї межі, де пам’ять переходить у відсутність.
Розуміння того, що будь-який акт висвітлення водночас створює тінь, стає спільною основою для формування етики історії та сучасного документа, який не є набором фактів, а триває як процес видимості, що зберігається, поки ми визнаємо, що бачимо не все.
текст: Петро Чекаль
